Олександр ГОДИНЮК: У 90-ті в Канаді, пояснював, що українець, а не росіянин

Свого часу він вважався найперспективнішим оборонцем світового хокею і 19-річним першим серед українських хокеїстів зміг пробитися в Національну хокейну лігу. То за умови, що в хокей потрапив пізно, а виступаючи у Києві за «Сокіл», віддавав перевагу навчанню в школі. Кар’єра Олександра Годинюка, звісно, могла бути довшою і успішнішою, але завадили травми. Зрештою, сім сезонів в НХЛ – це теж вельми круто.

Нині Годинюк – скаут клубу «Веґас Ґолден Найтс». У цьому статусі він у 2023-му став володарем Кубка Стенлі. А ще Олександр Олегович є куратором національних збірних України, які за останніх кілька років здійснили значний прорив у результатах.

Нам було про що поговорити і що позгадувати. В інтерв’ю Sport.ua Годинюк згадав, як кулаками відстоював своє місце в «Соколі», розповів про специфічні стосунки з тренером Анатолієм Богдановим, про те, як етнічний українець з Кубком Стенлі за спиною допомагав йому адаптовуватися за океаном і про те, за рахунок чого наші збірні зараз перемагають суперників з ширшими можливостями і потенціалом. Тож читайте – гість «Старої школи» Олександр Годинюк.

«15-річним я побився з Євгеном Шастіним»

- Як усі діти в наш час, школярем я дивився футбол і хокей, - розпочинає зі спогадів Олександр Олегович. – Подобалися обидва види спорту, але з якоїсь причини років з дев’яти-десяти хокей почав подобатися більше. Мабуть, під впливом перемог збірної СССР, яка тоді стабільно вигравала чемпіонати світу і Олімпійські ігри. Гра мене почала затягувати, не пропускав жодної телетрансляції. Наш «Сокіл» теж у 80-ті роки минулого сторіччя став міцним середняком, здатним боротися за медалі.

Коли мені було десять років, неподалік від мого будинку завершилася реконструкція ковзанки «Червоний екскаватор» (нинішній АТЕК). Тож вирішив записатися там на хокейну секцію. Це пізно. Мої ровесники зі школи «Сокола» на «Крижинці» вже тренувалися по три-чотири роки. Розумів, що з ними мені тягатися важко, тому обрав «Червоний екскаватор».

- Нещодавно в соцмережах натрапив на суперечку: чий вихованець Годинюк – «Крижинки» чи «Сокола». Виходить, взагалі АТЕКу?
- Я там займався місяць-півтора, не більше. Поки мене не помітили тренери зі школи «Сокола». Володимир Альошин прийшов на наше тренування і сказав: «Приходи на «Крижинку», спробуєш готуватися з нами». Спробував і так там і залишився.

- Якщо тодішня преса не обманює, то в школі ви були відмінником. Кажуть, що вихованим у хокеї найважче. Як у цьому середовищі прижилися ви?
- Довелося проявляти характер, іноді пробивати собі місце під сонцем кулаками. В перший же день, коли мене прийняли в спецклас «Сокола», мені хотіли зробити «темну», але я показав, що не дам себе образити. Всі питання відійшли на другий план. Я був немаленьким вже тоді, в образу себе не давав. По-іншому було важко.

- Крім вас, щось не пригадаю відразу хлопців 1970 року народження зі школи «Сокола», які проявили себе в дорослому хокеї. Якщо не правий, то виправте мене.
- Ні, ви праві. Лише Іван Свинцицький грав у вищій лізі росії та Європі. Інші хлопці загубилися. Не знаю, чому наш рік вийшов не дуже урожайним, адже з більш ранніх і наступних випусків школи «Сокола» відомих майстрів було помітно більше.

- Пам’ятаєте, коли на вас вперше звернув увагу тренер головної команди «Сокола» Анатолій Богданов?
- Коли навчався в дев’ятому класі, потрапив на збір збірної України 1968 року народження, тобто з хлопцями, на два роки старшими. Команда готувалася до участі у Спартакіаді народів СССР. Ми грали товариський матч з «Соколом». В цій грі я, 15-річний побився з Євгеном Шастіним. Та й загалом відіграв непогано. Мене взяли на Спартакіаду, яку провів чудово, грав у першій парі оборонців. На змаганнях був селекціонер «Сокола». Відразу після повернення до Києва мене запросили на тренування основи «Сокола». Провівши кілька тренувань, я з командою вирушав на кілька виїздів. Звісно, ще не грав. Мене підпускали до основи, щоб відчув, який там мікроклімат і зрозумів, які там вимоги. А наступного року, ще коли навчався в десятому класі, дебютував у вищій лізі чемпіонату СССР. «Сокіл» тоді грав проти московського «Динамо» з його зірками того часу.

«В мене з Богдановим ніколи не було простих стосунків»

- Це був 1986 рік. За рік до того «Сокіл» вперше в історії виграв бронзу чемпіонату СССР. Важко було прижитися в тій команді?
- Звичайно. Найперше навіть не тому, що гравці були зірковими, а через те, що навантаження були божевільними. Їх не всі дорослі хокеїсти переносили, а про молодь годі й говорити. Нам молодим давали трохи менші навантаження, але це одначе був трохи перебір. Але мав велике бажання грати, тому терпів. Ще однією особливістю, до якої звикнути важко, була потреба постійно жити на базі. Питання вирішила моя мама. Вона сказала Богданову, що я не буду жити на зборах постійно. «Що хочте, те й робіть, але син має ходити до школи», - додала. Тренер це прийняв.

- Не можу повірити.
- Вибору не було ні в мене, ні в Анатолія Васильовича. Пріоритети мама розставила чітко. Богданов, мабуть, міг зі мною попрощатися, але не робив цього. В мене з ним ніколи не було простих стосунків. І ця історія вочевидь була однією з причин, чому ці стосунки простими не були.

- Як вас прийняли в «Соколі» досвідчені хокеїсти?
- По-різному. Хтось краще, хтось не зовсім. Хокей – вид спорту, в якому треба все доводити самому. Дасиш слабинку і тебе відразу з’їдять. Треба прийняти ці правила гри і в них виживати та розвиватися.

- Шастін вам ту бійку згадував?
- Євген був лідером команди, один з тих, хто визначав результат. Стосунки з ним складалися по-різному. Бувало важко, але це звичне явище для хокею такого рівня в будь-якій країні, не лише в колишньому СССР.

- У юності, ледь дебютувавши за «Сокіл», ви знялися в фільмі «Трійка». Як це сталося?
- Все просто. Коли кіностудія імені Довженка вирішила знімати цю стрічку, коли вже був сценарій, підбирали команду акторів. Зокрема були потрібні люди, які вміють кататися на ковзанах. На проби повели всю команду «Сокола». Переглянули всіх, а зупинилися на мені і моєму одногрупнику Гені Ющенку. Ми й зіграли дві головних ролі.

- Був варіант, щоб продовжити акторську діяльність?
- Пропозиції надходили, але вже починався по-справжньому серйозний етап у хокейній кар’єрі. Я навіть їздив на проби для участі в інших фільмах, навіть вже затверджували на ролі. Але довелося від всього цього відмовлятися, бо зйомки перетиналися графіком тренувань і матчів. На ту мить хокей у мене вже стояв на першому місці.

- У 1987-му ви вперше виступили в складі збірної СССР на юнацькому чемпіонаті Європи. Українців у тій команді вперше було незвично багато: кияни Андрій Сидоров, Дмитро Христич ви та Ігор Болдирєв, харків’яни Ігор Малихін та Олег Шаргородський.
- Це був якраз той період, коли українські школи почали масово випускати власних вихованців. На той час «Сокіл» 1969 року народження вже вперше та в останнє виграв чемпіонат СССР у своєму віці. Тому логічно, що наших представників було відразу четверо. Тоді поява такої кількості українців не дивувала вже нікого. На самому чемпіонаті Європи ми виграли бронзу, а я отримав приз найкращого оборонця турніру. Бронза для збірної Союзу, звісно, була результатом невдалим. Однією з причин невдачі була відсутність у складі Сєрґєя Фьодорова і Алєксандра Могильного, які відбували дискваліфікацію за бійку в матчі проти збірної Канади. Звичайно, з цими двома хокеїстами результат мав бути кращим.

- Ви ж, повернувшись у статусі найкращого оборонця Євро U18 до Києва, за «Сокіл» майже не грали. Якщо вірити статистиці, в сезоні-1987/88 Годинюк провів лише 2 матчі. Чому так?
- Вважаю, що тоді було прийняте ідеальне рішення для мого розвитку: я виступав за ШВСМ у першій союзній лізі, мав багато ігрової практики. Гравець повинен грати і в цьому віці тільки через гру йде розвиток. Не просто грати, а не боятися помилитися. Власне, у ШВСМ я отримав змогу виступати постійно, міг брати гру на себе. У «Соколі» поряд з досвідченими майстрами та грі на результат в мене таких можливостей не було б.

- Це ви зараз з висоти прожитих років і отриманого досвіду такий поміркований. Тоді ж, мабуть, ображалися на Богданова?
- Так. Думав, що мене недооцінюють. Зараз з точки зору тренера, хокейного функціонера і скаута розумію, що отримав ідеальні умови для професійного розвитку.

- Тоді ж не було думок, щоб покинути «Сокіл» і поїхати в іншу команду?
- Ні. Тоді інших варіантів, окрім як пробиватися на серйозний рівень через рідну команду, не було. Інша річ, що тоді не знайшлося людей, які змогли б аргументовано пояснити, що відправляють мене в ШВСМ, бо так буде краще для мого розвитку. Мене ставили перед фактом. Вочевидь тренери розуміли, що обирають для мене оптимальний варіант, але пояснити мені доступною мовою цього не змогли. Якби змогли, почуття образи не виникало б. Зрештою, яка то була образа? Мені хотілося довести самому собі і всім оточуючим, що заслуговую грати за основу «Сокола».

«19-річним почав бути в «Соколі» людиною, від якої залежить результат»

- В ті часи всіх найталановитіших хокеїстів забирали московські клуби. Як вдалося уникнути потрапляння в ЦСКА та «Динамо»?
- У Москву тоді не кликали, а забирали по армійській лінії. Мене теж хотіли висмикнути, коли настав призовний вік. Та керівництво «Сокола» все передбачило. Не знаю, як все це виглядало логістично, але мене оформили в армію, перед своїм першим чемпіонатом світу U20 у 1989-му я прийняв присягу. Той чемпіонат ми виграли. Після повернення на мене очікував мікроавтобус московського «Динамо». Сказали: «Підписуй документи, ми тебе забираємо». Але я відповів, що вже призваний і проходжу службу. На тому історія й завершилася. То вже була горбачовська перебудова, свободи було більше.

- На тому чемпіонаті світу за збірну СССР вже виступали всі зірки – Фьодоров, Буре, Могильний. Здається, проблем зі здобуттям чемпіонства не мало бути зовсім.
- Але вони були. Поступившись у передостанньому турі 3:5 чехам, у заключному матчі мали перемагати Канаду. У разі нічиєї чемпіонами ставали б шведи. Взагалі, то був дуже рівний чемпіонат світу. Шведи, які вибороли срібло, набрали з нами рівну кількість очок – по 12. Канада, яку ми в заключному матчі перемогли 7:2, з дев’ятьма очками залишилася без медалей, стала четвертою. Бронзу виграла Чехословаччина, а збірна США, в складі якої грали найкращі бомбардири того турніру Джеремі Ренік і Майк Модано, посіла п’яте місце. Для мене цей чемпіонат світу теж вийшов доволі вдалим. Тренери Роберт Черенков і Валентин Гурєєв відвели мені роль оборонця з суто захисними функціями. Від мене вимагалося руйнувати і нав’язувати силову боротьбу. З тренерським завданням я впорався повністю. Так, хотілося більше грати з шайбою. Але для досягнення результату чимось треба жертвувати.

- Після того чемпіонату світу за «Сокіл» ви вже грали постійно і багато. Богданов змінив до вас ставлення?
- У ставленні до мене Анатолій Васильович не змінювався, але тренувальний процес загалом став терпимішим. Міжсезонні збори залишалися важкими, але не вбивчими, як було до того. З «Соколом» я провів чотири міжсезонки. Якщо порівнювати з першою, то остання була вже більш-менш адекватною.

- Чув таку думку, що совєцькі тренери немов змагалися між собою, чиї навантаження скаженіші.
- Теж таке чув. А ще чув, що саме в «Соколі» навантаження були найвищими. З тих часів запам’яталися слова Володі Голубовича: «Я зможу пережити ще лише одну передсезонку, більше – ні». Це він незадовго до від’їзду за кордон сказав.

А я 19-річним вже став у «Соколі» людиною, від якої залежить результат. І не лише я, а й лише на рік старший від мене Христич. Ще через рік почали багато грати інші вихованці школи «Сокола» - на рік від мене молодший Валентин Олецький, а також Олексій Житник та Сашко Кузьмінський, вони взагалі 1972 року народження.

Мені з того часу найбільше запам’яталися товариські матчі проти клубу НХЛ «Міннесота Норт Старз». На той час я вже був задрафтований «Торонто Мейпл Ліфз». Ми грали у вересні 1990-го, коли «Міннесота» готувалася до сезону, котрий завершився для неї виходом в фінал Кубка Стенлі. Мені було цікаво, на що здатен в грі проти хокеїстів, проти яких невдовзі мав виступати на постійній основі. Перед матчем дізнався, хто в суперників найбільший забіяка. Мав намір з ним побитися. Виявив, що це Бейзіл Макрей. Ми скинули рукавиці і зіштовхнулися. Явного переможця в цій сутичці не було. Вочевидь Бейзіл не бився на всі сто відсотків, але для мене було важливо. Хотілося відчути, чи готовий я до елементу гри, без якого в Північній Америці буде важко. Власне, тоді й збагнув, що всі ми люди і всі маємо шанси.

- Якщо не помиляюся, ви ніколи себе не позиціонували як класичного тафгая.
- Ні, та ніколи й не хотів ним бути. Я скидав рукавиці, коли цього потребувала ситуація, але виключно на це своєї гри ніколи не розмінював. В чемпіонаті СССР таке траплялося рідше. Але іноді емоції зашкалювали. Втім, бійки тут ніколи не були частиною гри. Учасники навіть не скидали на лід крагів, билися в них. Помахали руками, судді розтягнули, посадили на лавку і на тому й усе.

«Мені пощастило, що в «Торонто» був Майк Крушельницькі»

- Перед тим, як дебютувати в НХЛ, ви ще встигли стати найкращим оборонцем молодіжного чемпіонату світу-1990. Але збірна СССР тоді золота не здобула.
- Ми програли Канаді, але одначе стали б чемпіонами, якби перемогли у заключному турі проти шведів. За дві хвилини до завершення матчу вели 5:3, але примудрилися пропустити дві шайби і матч завершився нічиєю 5:5. П’ятий гол провів Матс Сундін, майбутня зірка НХЛ. Та взагалі, більшість учасників тих двох молодіжних чемпіонатів світу, на яких я виступав, проявили себе потім за океаном.

- Для вас НХЛ почався з виступу за «Торонто». Які були перші враження?
- В хокейному аспекті вразило те, наскільки ефективно команди НХЛ тренуються на льоду. Після Богданівських навантажень і дворазових тренувань у «Соколі» в «Торонто» побачив, що за 50 хвилин на майданчику можна втомитися так, як не втомлювався на жодній передсезонці в Києві, але при цьому не бути вбитим навантаженнями. Виявилося, лід можна використовувати з максимальною користю – і щоб підготовка до матчів була ефективною, і щоб функціональна готовність при цьому покращувалася. Збагнув, що для того, щоб бути ідеально готовим, не треба вбиватися на передсезонках і проводити на льоду по чотири-п’ять годин щодня.

Але головна відмінність від того, що було досі – повне нерозуміння укладу життя в Північній Америці. До того був за океаном шість разів: по тричі у Канаді і США. Але одна справа – потрапити туди на виїзд і повернутися додому і зовсім інша – жити постійно. Для мене дикістю було вже бодай те, що ніхто не ходив по п’ятах і не заганяв у рамки розкладів і обмежень. Та й взагалі доводилося вчитися жити самостійно: самотужки заправляти машину, купувати продукти тощо. Для мене це був більший виклик, ніж власне гра в хокей. Також мав проблеми з мовою. Мінімальні навички володіння англійською були, але загалом у перший час це було непросто.

- Як виходили з ситуації?
- Мені пощастило, що в команді якраз був Майк Крушельницькі, канадець українського походження, який вигравав з Вейном Ґретцкі Кубки Стенлі в складі «Едмонтона». Майк українською розмовляв дуже добре. Так, з діалектом часів початку минулого сторіччя, адже предки Крушельницькі виїхали в Канаду з Заходу України на початку 1900-х, але все ж. Я до мови Майка швидко звик і з його допомогою адаптувався до життя в Канаді, вивчив англійську набагато швидше, ніж міг би самотужки.

- В тому «Торонто» ще був оборонець Дрейк Береговскі, який, судячи з прізвища, теж міг мати українські корені.
- Воно наче так, але мови він не знав взагалі і, наскільки пригадую, українцем себе не вважав.

- Тренером «Торонто» тоді був Том Ватт. Наскільки він вам довіряв?
- Для мене то був період розвитку. Я наче й грав, але мене ще адаптували до нових вимог. Власне, це досі так: хокеїста, який потрапляє в НХЛ, ще дорозвивають. Мене в Канаді ще навіть доучували правильному для захисника катанню, адаптованому під північноамериканській хокей. Звісно, тоді катанню приділяли не так багато уваги, як зараз, але дошліфовували чимало й тоді.

- Це несподівано, адже прийнято вважати, що в НХЛ потрапляють лише майстри, які вже все вміють і з якими ніхто спеціально над розвитком навиків не займається.
- Це не так. Досі не так. Працюючи у «Веґас Ґолден Найтс», знаю, про що кажу. В кожному клубі є тренер з розвитку. Всі команди НХЛ беруть лід і перед основним тренуванням, і залишають майданчик після нього, щоб гравці могли індивідуально допрацювати те, що їм потрібно. Тренер з розвитку хокеїстам у цьому процесі допомагає. У ті часи, коли в НХЛ приїхав я, фахівців з розвитку не було. Гравцям допомагали асистенти головного тренера. Я залишався після тренувань по годині-півтори. Власне, в своєму другому сезоні, до обміну в «Калґарі», я вже грав стабільно, входив у топ-6 оборонців «Торонто».

«Дейв Кінґ недолюблював гравців з колишнього СССР»

- Чому вас обміняли?
- Клуби домовилися про найбільший на той час обмін в НХЛ – 5 на 5. «Торонто» хотіло отримати Даґа Ґілмора, «Калґарі» - інших гравців, зокрема мене. Я став частиною цієї угоди. В НХЛ у більшості випадків обмін – то не про тих, кого хочуть позбавитися, а ким хочуть підсилитися. Кожне підсилення має ціну. Але для мене переїзд у Калґарі виявився невдалим. Грав я дуже мало. «Флеймз» для мене виявилися неоптимальною командою. Це був хороший досвід, подальший розвиток, але з обома тренерами, з якими я там перетинався – Даґом Райсборо і Дейвом Кінґом – не все було так добре, як би мені хотілося. У сезоні-1991/92 «Калґарі» намагалися вийти в плей-оф. Не дивно, адже лише за два роки до того команда виграла Кубок Стенлі. Та «Флеймз» валилися. Я опинився там на початку січня 1992-го, тренер прийняв рішення завершувати регулярний чемпіонат досвідченішими гравцями.

- Дейв Кінґ, який очолював «Калґарі» в наступному сезоні, пізніше тривалий час працював у Європі. Тоді, на початку 90-х, він хокеїстів з Європи розумів?
- Гравців з колишнього СССР Дейв недолюблював точно. Крім мене, в команді тоді був росіянин Сєрґєй Макаров, зірка світового рівня, але теж грав не дуже багато, сидів поруч зі мною на трибуні, дивився гру зі сторони.

- У тому «Калґарі» було чимало іменитих хокеїстів, скажімо, Ґері Сатер, Джо Ньювендайк, Тео Флері. Хто з них вас вразив найбільше?
- За своє життя я, мабуть, не бачив сильнішого кидка, ніж той, який був у Ела Маккініса, ніколи не бачив настільки хорошого оборонного нападника, як Джоел Отто, настільки цікавого маленького гравця, який грав набагато більше, ніж дозволяли його габарити, як Флері. Це була команда з неймовірною кількістю зірок. Що найважливіше – ця зірковість була різноплановою.

- Сезон-1993/94 ви розпочинали вже у команді-новачку НХЛ «Флориді Пантерз». Ваші побажання при цьому переході враховувалися?
- Це не було моє рішення. За два дні до того, як «Флорида» почала підбирати новачків, я перепідписав контракт з «Калґарі» на два роки. Генеральний менеджер зателефонував мені і сказав, що домовився з «Пантерз», мене туди не візьмуть. Мені обіцяли, що з нового сезону буду в топ-6 оборонців «Флеймз». Тож у день вибору «Флориди» я приїхав додому і взагалі не стежив за новинами. Тож здивувався, коли на автовідповідачі було відразу 20 повідомлень. Почав їх прослуховувати і зрозумів, що є гравцем «Пантерз». Врешті, від цього переходу я не програв: був у топ-4 оборонців команди і зіграв усі матчі аж до обміну в ході сезону в «Гартфорд». «Пантерз» був потрібен тафґай і мене обміняли на тафґая. До речі, зараз і я, і Джим Маккензі, той гравець на якого мене обміняли, разом працюємо у складі скаутського про-департаменту «Веґаса».

- В «Гартфорді» ви провели найбільше часу і, мабуть, то був ваш найкращий період в НХЛ.
- Прийшов час. Юність і молодість минули, настала зрілість. Команда в нас була амбіційна. Перед кожним з чотирьох сезонів, які я там провів, клуб прагнув потрапити в плей-оф. Але так жодного разу туди не добиралися. Для мене однозначно вдалими були перший і четвертий сезони. Чемпіонат-1994/95 був неповноцінним через локаут, наступного року заважали травми. Вони мене супроводжували протягом всієї кар’єри і врешті змусили рано піти з хокею. Основна і найважча, через яку я у підсумку був змушений закінчити грати – перелом відростка хребта у багатьох місцях.

- Ви у «Вейлерз» грали в парі з Крісом Пронґером, який у майбутньому виграє Кубок Стенлі з «Анагаймом», стане чемпіоном світу і Олімпіади зі збірною Канади.
- З ним теж грав, хоча плинність кадрів у нашій команді була дуже велика, тому з ким тільки грати не доводилося. Мені зі всієї цієї когорти найкомфортніше було з Джеральдом Дідуком, також гравцем з українськими коріннями, з яким найчастіше виходили в останньому для мене сезоні в НХЛ-1996/97. Ми чудово розумілися, прекрасно доповнювали одне одного.

- Протягом двох сезонів з вами у «Гартфорді» грав ще один хокеїст, який залишив слід в українському хокеї – нападник Ігор Чібірєв.
- Коли його підіймали з фарм-клубу, Ігор грав так, як повинен був грати. Але з якихось причин керівництво основним гравцем команди його вперто не бачило. Вважаю Чібірєва гравцем, який не розкрився повноцінно через якісь підводні течії. Може, якби Ігор потрапив в іншу команду, його кар’єра отримала б інший розвиток. Але то ми можемо лише тільки здогадуватися.

«З роки, проведені в НХЛ привчився не звертати уваги на те, проти кого граю»

- Ваша кар’єра в НХЛ завершилася через травму?
- Так. Сезон-1997/98 провів в IHL за «Чікаґо Вулвз». Опинився там після травми коліна отриманої під час тренувального табору. В тому сезоні мене постійно переслідували травми, після яких не міг повністю одужати, щоб повернутися до НХЛ. А наприкінці сезону ще й травмував хребет. Потім, влітку 1998-го мій контракт з «Гартфордом» закінчився. Про мою травму хребта у лізі знали, це доступна інформація. Ніхто не розумів, як моє тіло реагуватиме на це пошкодження надалі. Нового контракту зі мною ніхто підписувати не наважився. У той час я й сам не знав, як мені з такою травмою грати. У сезоні-1998/99 переїхав у Європу, грав у Швейцарії за «Берн», у Німеччині – за «Айсбарен». Півтора сезону в Європі все було гаразд, спина трималася. А потім, на жаль, все стало на свої місця. Наслідки травми змусили завершити кар’єру 31-річним.

- Поки здоров’я дозволяло, в Європі ви грали багато й результативно. Наскільки легким було повернення до специфіки європейського хокею?
- Певний час на звикання до великих майданчиків витратив. Не буду приховувати, що мені як оборонцю, який добре катається, на маленьких майданчиках грається комфортніше. На великих майданчиках нападникам є де заховатися, куди втекти. На маленьких все відбувається перед очима, бігти нікуди і треба обігрувати.

Врешті, через місяць два до європейського хокею я звик. Так, це інша гра, іноді вона мені в розумінні гри з шайбою подобалася. Без шайби в Європі грають не так ефективно, як у Північній Америці.

Після гарного сезону за «Берн» в «Айсбарені» мені запропонували ще кращі умови, ніж у Швейцарії. Відіграв там два сезони, але в кінці першого наслідки травми вже нагадували про себе. Переніс дві операції на спині, розраховував відновитися повноцінно, але вже не зміг.

- В матеріальному аспекті європейський хокей сильно поступався НХЛ?
- Так, поступався тоді і сильно поступається досі.

- Повернувшись у Європу, в 1998-му ви дебютували в складі збірної України і відразу допомогли їй вийти в топ-дивізіон чемпіонату світу, а наступного року ще й там зіграли.
- Турнір за вихід в еліту проводився в Словенії. Ми розуміли, що нашими основними суперниками будуть Німеччина і Франція. Ці команди ми в перших двох матчах перемогли, а зі словенцями в заключному поєдинку грали по результату. Завершили матч нічиєю 2:2, яка нас влаштовує. Господарі тоді вочевидь стрибнули вище голови, грали справді прекрасно і не дали нам перемогти. Втім, ми все контролювали. В нас тоді була хороша, в основному молода команда, яку зміцнювали такі старожили як Юрій Шундров, Валерій Ширяєв і Анатолій Степанищев. У нас вийшов хороший баланс між молодістю і досвідом.

- За Словенію тоді в наші ворота забивав Валерій Шахрай, який виступав з вами у кінці 80-х років за «Сокіл»…
- Для мене на ту мить то був просто один з гравців команди-суперника. Я з ним тоді ні до, ні після матчу не спілкувався. За роки, проведені в НХЛ привчився не звертати уваги на те, проти кого граю. Для мене в складі команд-суперниць не існувало друзів, лише опоненти, яких треба обіграти. Дружні стосунки можливі лише за межами поля.

- Перед прем’єрним чемпіонатом світу в елітному дивізіоні збірна України провела два товариських матчі проти команди Австрії. Вони особливі тим, що були першими домашніми в історії збірної України. Як не дивно, лише в 1999-му. Пригадую, навколо тих зустрічей був великий ажіотаж, трибуни «Авангарду» в обох поєдинках були заповнені.
- Я сприймав ці матчі виключно як етап підготовки до чемпіонату світу. Таких зустрічей у моєму житті було безліч. Розумієте, часто для вболівальників окремі матчі чим події важать значно більше, ніж для гравця. Можливо, якби ті зустрічі проводилися б у Палаці спорту, сприйняття було б трохи іншим. Але ми грали на тренувальній ковзанці, матчі мали статус товариських, тому й не залишили в пам’яті особливого відбитку. Я взагалі не знав, що це були перші матчі нашої збірної вдома. Можливо, на жаль, але після від’їзду в Північну Америку і аж до 1998-го все те, що відбувалося зі збірною України та українським хокеєм загалом залишалося чимось далеким. Бачив результати виступів на чемпіонатах світу, не більше того.

Читайте також:

Олексій ЖИТНИК: Ґрецкі в роздягальні говорив тихо, щоб всі прислухалися

- Варіантів, щоб за прикладом Олексія Житника змінити громадянство і виступати за росію, у вас в часи виступів в НХЛ не було?
- По-перше, не було пропозицій. Але якби вони й були, то не розглядалися б. Розумієте, в перший час, коли ще був гравцем «Торонто», численні місцеві репортери через перекладача, роль якого виконував Майк Крушельницькі, запитували мене: «Ось ви росіянин…» і далі по тексту. Я відразу виправляв: «Я не російський хокеїст, а український». Тоді, на початку 90-х навіть у Канаді, де начебто величезна українська діаспора, більшість людей не бачили різниці між Україною і росією. Власне, то не дивно, адже в моєму першому сезоні за океаном СССР ще навіть не розпався.

- Повернемося до теми дебютного для України чемпіонату світу в топ-дивізіоні. Команда тоді зазнала трьох поразок у трьох матчах. Можна було зіграти краще?
- Можна, але вочевидь нам забракло досвіду виступів на такому рівні. Тоді, можливо, цього ще не розумів. Тепер, ставши хокейним функціонером, усвідомлюю вагу цього фактору більше. Так, у команді вистачало досвідчених і майстерних хокеїстів. Але команда не складається з окремих постатей. Нам був потрібен командний досвід виступів на цьому рівні. В наступні роки, вже без мене наша збірна почувалася в еліті вже значно впевненіше і завдяки цьому протрималася там дев’ять сезонів поспіль.

- Тоді, в 1999-му більше збентежили не поразки топ-збірним, якими завжди були Фінляндія і рф, а 1:6 у заключному поєдинку від білорусів.
- Якщо говорити безпосередньо про той поєдинок, то його ми з якихось причин погано розпочали. Білоруси виграли в нас дебют і потім вже свого не віддали.

- За умови, що Віталій Литвиненко відкрив рахунок вже на 15-й секунді?
- Так. Все, що відбувалося після тої шайби, демонструвало перевагу білорусів. Вважаю, що гру ми програли в першому періоді, який завершився з рахунком 1:2.

«Обнадіювало, що ми на дні, далі падати вже нікуди»

- Після 2001-го грати в хокей ви перестали. Але несподівано, на перший погляд, продовжили хокейну діяльність у статусі асистента головного тренера американського клубу ECHL «Ґрінсборо Дженералз».
- Я вже мав власний будинок у США, тож коли завершив виступи за «Айсбарен», повернувся додому, у Флориду. Дізнавшись, що я вже не виступаю, мені зателефонував колишній генеральний менеджер «Гартфорда» Джим Розерфорд і попрохав допомогти з їх російськими проспектами в трейнінґ-кемпі, який відбувався саме у Флориді. Я погодився. Через місяць, коли тренувальний табір завершився, Розерфорд набрав мене знову і запропонував спробувати себе в ролі помічника тренера команди східного узбережжя. Так я потрапив у вертикаль команди ліги Іст-Коуста і в підсумку навіть завершував сезон-2001/02 в статусі головного тренера.

- Але після того ви не просто не залишилися, а не були практикуючим тренером протягом семи років. Чому?
- Я зрозумів, що мені потрібно більше часу для розриву зв’язку тренер-гравець. Збагнув, що ще не готовий бути тренером, бо в душі ще залишаюся хокеїстом. Мені був лише 31 рік і перехід на інший вид діяльності дався мені, можливо, важче, ніж іншим. Тому вирішив змінити щось кардинально, спробувати себе в ресторанному бізнесі. Перед тим закінчив школу менеджерів ресторанів та готелів. Врешті, відпрацював у сфері послуг п’ять років, до 2007-го. У нас була менеджерська компанія, в якій я, будучи три роки директором, відповідав за функціонування семи ресторанів і трьох кав’ярень та річним оборотом у 20 мільйонів доларів і штатом близько тисячі працівників.

Та однієї миті почав усвідомлювати, що це не моє, що мені потрібно повністю переглянути свої життєві пріоритети. За сімейними обставинами повернувся з середини 2007 року в Україну.

- У той час хокей в наші країні перебував у максимальному занепаді. Ви це все точно розуміли, але все ж погодилися очолити в 2009-му юнацьку збірну.
- Я зрозумів, що для мене важливо і чим хочу займатися. Міг собі дозволити займатися тим, що не приносить великого заробітку, але тим, що мені подобається. Так, з хокеєм в Україні тоді дійсно ситуація була плачевною. Але я знав, на що йду. Проте тоді мені просто хотілося повернутися в хокей. Для того, щоб це зробити, мусив знову витратити певний час, щоб зрозуміти, що мені потрібно. Якщо говорити по-хокейному, для початку вартувало прийти в форму. Збірна U18 була якраз оптимальним трампліном для подальших звершень.

- У тій команді тоді виступали люди, які по-хорошому зараз мали б бути у віці гравецької зрілості. Втім, з юнацької збірної, яку ви возили на чемпіонат світу-2010, досі виступають лише Всеволод Толстушко і Олексій Янішевський, а також Павло Падакін, який з системи українського хокею випав…
- Такі реалії. Люди здебільшого позакінчували кар’єри, бо знайшли в житті перспективніші напрями діяльності. Хтось не зміг витримати конкуренції з досвідченими гравцями чи молодшим поколінням гравців, яке з’явилося пізніше. Комусь просто набридло грати і тренуватися. Але здебільшого люди покидали грати, бо це був пік дна українського хокею без явних перспектив. Також це явище пов’язане з демографією. В 90-ті роки в Україні впала народжуваність, хокейних шкіл було мало і в них приходило небагато дітей. Розумієте, мало хотіти грати в хокей – потрібні ще відповідні фізичні дані і талант. У нас грали ті, хто був. І не завжди вони схильні до цієї гри. За рахунок бажання заграти можна, але шанси невеликі.

- Зізнайтеся, повернувшись в 2009-му після 19-річної відсутності в систему українського хокею, сильно жахнулися?
- Трохи було. З іншого боку, обнадіювало, що ми на дні, далі падати вже нікуди і в майбутньому можна поступово покращуватися.

«Досі не дає спокою фінал між «Соколом» і «Донбасом»

- І справді, початок другого десятиліття 2000-х був періодом досі найбільшого розквіту клубного хокею в нашій державі. В Україну поїхали авторитетні легіонери, почали повертатися гравці, які виступали за нашу збірні ще в топ-дивізіоні чемпіонат світу. Найпривабливіше за іменами виглядав очолюваний вами «Сокіл». Сімчук, Срюбко, Климентьєв, Шахрайчук, Касянчук, росіяни Ніколішин і Харітонов – то лише найгучніші прізвища. Як «Сокіл» з таким підбором виконавців примудрився програти фінальну серію плей-оф-2012 «Донбасу»?
- Мені досі не дає спокою той фінал. З багатьох причин. Багато чого сказати з різних причин поки не можу. З об’єктивного скажу лишень, що у «Донбаса» була більша глибина складу з їх вертикалі клубів та було більше свіжих гравців з команди вищої ліги рф. Вони вплинули на цю серію дуже сильно. Залишся «Донбас» таким, яким він закінчив регулярний чемпіонат, що, на мою думку, було б логічним, ситуація склалася б по-іншому. Навіть не враховуючи суб’єктивних причин, які я упускаю.

- Серед тих молодих, хто тоді починав грати у вас в «Соколі» був нинішній лідер збірної України Віктор Захаров. В інтерв’ю Sport.ua він сказав: «В хокей я граю завдяки Годинюку і Миколі Майку. Олександр Олегович сказав: «Тебе кличуть у «Донбас». Іди. В Україні це топова організація». То за умови, що ви залишалися тренувати «Сокіл».
- Скажімо так… Я був поставлений перед фактом: або ти робиш так, або йому порадить хтось інший, але він все одно буде грати там.

- З Захаровим у складі і з вами на чолі молодіжна збірна України (U20) якраз у Донецьку, як ви кажете, відштовхнулася від дна – виграла чемпіонат світу в дивізіоні 2А і підвищилася до ешелону 1В. То були перші паростки надій, що український хокей таки відроджується.
- Збірна U18 за рік до того в тому ж Донецьку теж піднялася з 2А до 1В. Найперше мене тоді потішив не сам факт перемог, а що в нас почали з’являтися гравці, здатні індивідуально вирішувати долю зустрічей і вирости в серйозних майстрів професійного хокею. Один з них – Вітя Захаров, який став найкращим бомбардиром того чемпіонату. Також у тій команді був Павло Падакін. Я розумів, що це хокеїсти, здатні робити кращою національну збірну. Пізніше в мене також грав Віталій Лялька. Були й інші хлопці. Окремі з них зараз теж грають за збірну, дехто є лідерами в своїх клубах у чемпіонаті України. Але саме ці три хлопці виділялися на загальному тлі. Так само, як трохи пізніше виділявся Ігор Мережко. Саме поява таких хокеїстів давала надію, що період пікового падіння ми вже минули.

- У 2014-му ви вже очолили національну збірну України. Але перший чемпіонат світу під вашим керівництвом виявився невдалим – команда вибула з дивізіону 1А. Чому так вийшло?
- Це був саме той рік, коли всі, хто міг допомогти збірній, виступали не в Україні, а здебільшого в чемпіонатах рф, білорусі і Казахстану. Нам вдалося зібрати далеко не всіх найсильніших. Інших залучити було неможливо з огляду на те, що грати вони відмовлялися через боязнь втратити роботу. Весь сезон я був тренером без клубу. Це було моє рішення. Протягом всього року я займався тим, що намагався вмовляти хокеїстів, які могли нам допомогти. В грудні 2015-го в мене були домовленості з одними гравцями, а навесні 2015-го на чемпіонат світу поїхали абсолютно інші. Тим складом, яким ми виступали на світовій першості, ми об’єктивно посіли те місце, на яке заслуговували. Нам бракувало глибини складу: одні хокеїсти були надто молодими і ще не готовими до виступів на такому рівні, інші – старожили, які вже не можуть. А тим, хто може, бракувало підтримки. Пішов зі збірної за власним бажанням, бо не зміг утримати команду в тому дивізіоні.

«Всі радили: «Відсилай резюме у «Веґас»

- Після того ви зовсім нетривалий час попрацювали в рф з красноярським «Соколом» і не продовжуєте тренерської діяльності понині. Чому?
- Бо вирішив, що вже накопичив достатньо тренерського досвіду. Мені завжди хотілося повернутися в якійсь ролі у Національну хокейну лігу.

- Рішення про завершення тренерської діяльності співпало з варіантом співпраці з клубом «Веґас Ґолден Найтс»?
- Ні. Між першою і другою подіями рік різниці.

- Як у вас виник варіант з «Веґасом»?
- Вирішив спробувати себе в скаутстві. Збирав інформацію, де є місця, куди можна працевлаштуватися, розмовляв зі знайомими генеральними менеджерами. Всі радили: «Відсилай резюме у «Веґас». Вони заходять у лігу». Так і зробив. Після першого ж інтерв’ю зі мною підписали контракт. Звісно, поради людей, які давно в цьому бізнесі і які мене радили, допомогли.

- Яку відповідальність несе скаут клубу НХЛ? Перед вами ставлять якісь чіткі завдання?
- Я працюю по тих гравцях, які більше не можуть драфтуватися, з вільними агентами, гравцями-професіоналами, яким вже виповнився 21 рік. Завдання просте і складне водночас: робити команду кращою. Над цим працює весь про-скаутинговий відділ.

- Ви не вигравали Кубка Стенлі як гравець, але маєте каблучку, як представник чемпіонського «Веґаса» 2023 року. Для вас ця відзнака співставна з тою, яку могли б отримати як хокеїст?
- Підняти над головою Кубок Стенлі і вдягнути на палець персональну каблучку – заповітна мрія кожної людини, пов’язаної з хокеєм. Це пік діяльності. Який завжди хочеться повторити.

- Зараз ви можете сказати, що не повернетеся до тренерської діяльності ніколи?
- Нічого не можна говорити ствердно. Поки працюю у «Веґасі», виконую ту роботу, яка приносить задоволення. А далі буде видно.

«Зі збірними України працюють тренери, які фаховіші за колег, котрі працюють з більшістю суперників»

- Крім того, ви є куратором і тренером-консультантом збірних України. Перший напрям вашої діяльності може перетинатися з другим, особливо якщо врахувати, що наші юнацька і молодіжна національні команди останнім часом зробили стрімкий ривок щаблями чемпіонатів світу. Хто з українських хокеїстів у перспективі може бути цікавим клубам НХЛ?
- З мого боку, мабуть, буде неправильно називати конкретні прізвища. Можу сказати, що за останній час хлопці, яким 17-20 років, мають високі шанси для хорошої професійної кар’єри. Подивимося, наскільки високо вони підіймуться. Але то вже не ті поодинокі випадки, які були, коли молодіжну й юнацьку збірні очолював я. Тоді хороших гравців можна було перелічити на пальцях однієї руки за всі п’ять років, поки я працював тренером. Зараз таких хлопців значно більше. Наразі є увага клубів НХЛ до кількох українських хокеїстів, які можуть потрапити на драфт НХЛ найближчим часом.

Наша юнацька збірна (U18) не просто так третій рік поспіль виступає в дивізіоні 1А чемпіонат світу і вже другий рік поспіль претендувала на вихід в еліту. Торік ми стали другими, поступившись в овертаймі німцям, цьогоріч програли лише Данії. В 2023-му команда зіграла більше, ніж на 100% від того, що від неї можна було очікувати. Цьогріч – схожа історія, але команда Данії, на мій погляд, була сильнішю, ніж збірна Німеччини рік тому. В обох випадках тренерському штабові на чолі з Олександром Бобкіним вдавалося підвести хлопців у тій формі і тому психологічному стані, який дозволив розкрити потенціал максимально.

Але треба враховувати, що ми вже звикли до того, що маленькі подвиги, які здійснюють команда разом з тренерським штабом, стають буденністю. Якщо подвигу створити не вдається, це вже сприймається як невдача. Що, на мою думку, не є правильно. Два роки ми стрибали вище голови і це добре. Але очікувати, що так буде постійно неправильно. Наразі ми посідаємо не те місце, на яке заслуговуємо з огляду на загальний розвиток хокею в країні, а завдячуючи вкладу гравців і тренерів, який вони роблять, щоб команда грала вище своїх можливостей. Треба враховувати, що всі команди, проти яких ми граємо, м‘яко кажучи, за потенціалом мінімум не слабші за нас. І те, що ми їх перемагаємо – маленький подвиг. У вертикалі збірних України дуже сильні тренери, які випереджують за фаховістю більшість колег з команд, з якими нам доводиться грати.

- І то ми ще не враховуємо, що у зв’язку з війною, яка триває четвертий рік у форматі повномасштабки і 12-й загалом, просідання в кількості і якості гравців у найближчі роки вочевидь не уникнути…
- Це не станеться зараз і завтра, а через кілька років. Перший відгомін відчуємо, коли юні українські хокеїсти почнуть змінювати громадянство. Як би нам цього не хотілося, але це вочевидь станеться. Дай Бог, щоб цей процес не набув масового характеру.

- Ви більше живете за кордоном, ніж у рідному Києві. Як змінила ваше життя війна?
- Всі закордонні друзі мене про це запитують. Це жах. Речі, які здаються неприйнятними в усьому світі, стали для нас буденністю. Це ненормально, що ми звикаємо до вибухів, до смертей.

- Своє майбутнє ви пов’язуєте з Україною чи вважаєте себе «людиною світу»?
- Звичайно, пов’язую з Україною. Ось ми згадували про мою діяльність у збірних України. З мого боку це волонтерство. Вважаю це тим вкладом, який можу дати країні, де я виріс і став на ноги. Буду й надалі передавати свої знання і досвід українському хокею. Прагну, щоб гра в нашій державі надалі розвивалася і ставала кращою. Щоб ми бачили всю вертикаль наших збірних у топ-дивізіоні.

Врешті, у хокей в Україні, в школі «Крижинка» грає мій 13-річний син Кирило. Маю змогу прилаштувати його за кордоном, він і без моєї участі пройде трай-аут в більшості топ-команд Європи та в Північній Америці, але зараз синові в його віці важливо грати та розвиватись граючи в дитячий хокей. Чим він і займається. За рік треба переходити на інший рівень конкурентоздатності. Але поки в Україні син отримує все, що йому необхідно. Він ставиться до цих занять не як до розваги, працює професійно. Головне – розвиватися, здобувати досвід і бути працелюбним.

Читайте також:

Костянтин СІМЧУК: «Найкращі матчі зіграв проти збірних США та Канади»