Лінас КЛІМАВІЧЮС: «Період в Україні став для мене школою життя»

Сезон-2007/2008 дніпровські вболівальники футболу досі згадують із певним сумом. Зимове чемпіонство їх улюбленого «Дніпра» перетворилось на остогидле 4-те місце за підсумками чемпіонату. Багато фахівців називають однією з головних причин того невдалу трансферну політику «дніпрян» у те міжсезоння. Одним із «вхідних» трансферів тієї зими стало придбання молодого литовського гравця Лінаса Клімавічюса, з яким було укладено контракт на 4 роки.

Кар’єра Клімавічюса в Україні відверто не задалася, лише один матч у складах «Дніпра» та «Кривбасу», куди згодом його відправили в оренду. А завершилося все травмою, через яку Лінас провів півтора роки без футболу.

Нині 36-річний Клімавічюс, який ще продовжує футбольну кар’єру в рідному місті, ексклюзивно для сайту Sport.ua згадав свій український період кар’єри та виклики, з якими він зіштовхнувся.

– Розкажіть про вашу кар’єру до переходу в «Дніпро».
– Я розпочав кар’єру в своєму рідному місті Паневежис у клубі «Екранас». Із дитинства мріяв грати за цю команду, й мрія здійснилася: дебютував у 17 років.

Коли мені виповнилося 18, ми не змогли домовитися з «Екранасом» про продовження контракту, і я перейшов до іншого литовського клубу – «Судува». Отже, пів сезону я провів у «Екранасі», а другу половину – в «Судуві». Після сезону у Вищій лізі взимку перейшов до «Дніпра».

– Ви стали першим литовським легіонером в історії «Дніпра». Які були відчуття під час укладання контракту?
– Почуття були чудові! Я дуже хотів цього переходу. Спочатку приїхав на перегляд, усе склалося вдало, мене підписали, і я був надзвичайно радий.

– Що ви знали про «Дніпро» до переходу?
– Дізнавшись про можливість переходу, почав цікавитися клубом. Знав, що це один із найсильніших українських клубів із добрими традиціями. На той момент «Дніпро» очолював турнірну таблицю (сезон під орудою Протасова, який «Дніпро» в підсумку завершив на 4-му місці. – Прим. І. Л.). Це був найкращий клуб в Україні.

– Ви згадували, що не знаєте, як потрапили до поля зору «Дніпра». Можете розповісти, як відбувся перехід?
– Мій перехід організовував Анатолій Сичов, один із найвідоміших агентів того часу, який працював у країнах Балтії. Він запропонував мені варіант з Україною, і ми вирішили поїхати на перегляд.

– Чи були інші варіанти, крім України?
– Взимку, коли переходив до «Дніпра», інших пропозицій не було. Хотів закріпитися в команді. Влітку, коли був без клубу, надходило кілька варіантів, але вирішив залишитися в Литві, щоб згодом знайти цікавіший клуб.

– Які це були клуби?
– Наскільки пам’ятаю, того літа мною цікавилася італійська «Брешія», де грав хороший литовський футболіст Марюс Станкявічюс (також вихованець «Екранаса». – Прим. І. Л.). Був на перегляді в цьому клубі. Також їздив до ФК «москва», який тренував слуцький, а капітаном був семак. Не вийшло закріпитися в цих клубах. Ще один із топових литовських клубів пропонував контракт, але в підсумку опинився в «Дніпрі».

– Як проходила ваша адаптація в Україні – на полі та поза ним?
– Було складно. Я не знав російської мови, поступово вчився. Потрібно було пів року, щоб почати розуміти мову та потроху розмовляти. Друзі з команди допомогли з адаптацією. Після піврічної адаптації стало легше, зник мовний бар’єр. Період в Україні став для мене своєрідною «школою життя» як на футбольному полі, так і поза ним. Залишилися лише добрі спогади.

– З ким ви найбільше спілкувалися і товаришували?
– Найбільша подяка – Євгену Шахову, який був моїм сусідом у будиночку на базі в Придніпровську. Ми жили разом, проводили багато часу. Вдячний йому за все й завжди пам’ятатиму, як він допомагав мені з мовною адаптацією. Він зробив усе, щоб я відчув себе своїм у «Дніпрі». В дублі також згадуються Максим Зайнчковський, Різван Аблітаров, Артур Карноза, Віталій Каверін і, звісно, Євген Коноплянка. З ними проводив більше часу.

– Що пам’ятаєте про зовсім юного Євгена Коноплянку? Наскільки він виокремлювався?
– Добре пам’ятаю Коноплянку. Ми майже водночас потрапили до першої команди «Дніпра», нас обох відправили на тренування з основою. Для мене це був великий стрес, я не знав, що буде й чи вийде в мене.

Про «Конопу» можу сказати, що він сильно виокремлювався своєю технікою. Були ще кілька хлопців такого самого рівня. Жені дали шанси, й він дуже добре їх використав. Євген дуже швидко адаптувався на новому для себе рівні. Всі молоді гравці дивилися на нього й трохи заздрили, як у нього все легко виходить. Далі він йшов по кар’єрі лише вгору.

– Ви казали, що ще кілька хлопців виділялися технікою нарівні з Коноплянкою. Про кого йдеться?
– Можу сміливо відзначити Артура Карнозу, Віталія Каверіна та Женю Шахова. Два найкращі для мене – це Карноза та Коноплянка.

Артур був дуже нетиповим гравцем, враховуючи його зріст, у нього був просто шалений удар! Коли грали за дубль, він забив кілька таких голів, що можна було одразу знімати на відео та надсилати на премію Пушкаша. Дивно, що в нього не склалася краща кар’єра, враховуючи, як він виділявся. Його гра в той час – це просто космос!

– Як ви оцінюєте рівень українського чемпіонату того періоду порівняно з литовським?
– У Литві хороший рівень, але, звісно, українська ліга на голову вища.

– Що можете сказати про тренера дубля Володимира Горілого?
– Добре пам’ятаю цю людину, бо він став моїм першим тренером у «Дніпрі». Під час перегляду я тренувався та грав матчі під його орудою. Дуже добрі спогади про нього, дуже вдячний йому за все, можу відзначити лише позитив. Щодо тренувального процесу, то в кожного тренера він особливий, є свої нюанси, свої вимоги. Нічого особливого виокремити не можу.

– Один із легіонерів «Дніпра» того періоду – бразилець Давідсон – в інтерв’ю нашому сайту розповідав, що на нього тиснув спортивний директор клубу Андрій Стеценко. Чи було у вас щось подібне?
– Андрій Стеценко був жорстким і відвертим. Якщо хтось йому був не до вподоби, він одразу викликав усіх, і всім усе ставало зрозуміло. З ним краще не робити дурниць, щоб не виникало проблем. Проте якщо футболіст професійно виконував свої обов’язки, то ставлення до нього було відповідне.

Щодо тиску на Давідсона не можу сказати, в кожного – своя історія. Можливо, він так згадує Стеценка. Для мене Стеценко був спортивним директором у клубі, який тоді показував високий рівень, і це теж його заслуга як фахівця.

– Які спогади залишилися у вас про дебютний матч за «Дніпро» проти донецького «Металурга» в жовтні 2008 року?
– Я дуже довго чекав на цей матч. Завжди згадуватиму його. Хотів, щоб це був не останній, а перший матч із багатьох. Проте так склалося, що це був єдиний матч за першу команду. Тепло згадую той день. Я зробив усе можливе, щоб потрапити на поле. Гарний матч, чудовий стадіон – усе було на найвищому рівні.

– Чи спілкувалися ви з головними тренерами «Дніпра» того часу – Олегом Протасовим і Володимиром Безсоновим? Вони пояснювали, чому ви не граєте?
– Більше спілкувався з Безсоновим, бо він більше довіряв молоді. З ним було більше розмов і контактів. Протасова я застав лише пів року, тоді майже не взаємодіяв із першою командою.

Не потрібно було багато пояснювати, чому я не граю: в команді була велика конкуренція. Я сам розумів, що потрібно ще пройти певний шлях, щоб потрапити до складу. Я знав своє місце: якщо не грав, значить, був не готовий. Коли був готовий, дістав свій шанс, але не зміг ним скористатися. Конкуренція була великою, як у будь-якій сильній команді. Інші гравці просто були сильнішими за мене.

– Про Безсонова часто кажуть як про авторитарного тренера із застарілими методами. Що ви про нього можете сказати?
– Володимир Безсонов – легенда. В грі він дуже полюбляв забігання за спину захисника та простріли в штрафний. Він повсякчас наголошував на цьому елементі. Це те, що точно запам’яталося.

– Розкажіть про оренду в «Кривбас». Чому ви там не зіграли жодного матчу?
– Моя історія в «Кривбасі» була короткою. Я погодився на оренду, бо багато гравців не витримувало конкуренції й переходило до «Кривбасу» або «Арсеналу». Мені запропонували варіант із Кривим Рогом, але я дуже швидко дістав травму – ще до старту сезону. Через це жодного матчу не зіграв.

– Як було ухвалено рішення покинути команду? Контракт розірвали дочасно?
– Контракт було укладено на чотири роки, але ми його не розривали дочасно. В мене була травма, й останнього року контракту потрібно було робити ще одну операцію. Реабілітацію я проходив удома в Литві близько пів року, а опісля контракт просто завершився. Про продовження вже не йшлося.

– Чи підтримував клуб із вами зв’язок під час травми? Чи платили зарплату?
– Проблем не було. Це був складний період, я був травмований півтора року. Клуб поводився професійно: затримок із зарплатою не було, все виплатили до копійки. Я дуже вдячний за таке ставлення.

– Якщо поглянути з перспективи часу – чого вам не вистачило, щоб закріпитися в Україні?
– Думаю, найбільше завадила травма, коли я пропустив півтора року. Якби не вона, все могло б скластися інакше. Інших причин одразу й не пригадаю.

– Вам – 36, але ви продовжуєте грати. До якого віку плануєте виступати?
– Продовжую грати в рідному місті, але зараз теж переживаю важкий період: знову травмований. Поки що незрозуміло, чи вийде повернутися. Вирішується питання про можливу операцію. В мене немає чіткого розуміння майбутнього: реабілітація триває, і буде видно, чи зможу я повернутися. Якщо ні, то 36 стане віком завершення моєї професійної кар’єри. Подивимося.

– Можете поділитися історією з українського періоду кар’єри? Можливо, смішною чи навпаки.
– Добре пам’ятаю перший день. Приїхав до України, заселився на базу в Придніпровську. За кілька годин до тренування до мене прийшов масажист, сказав, о котрій годині виїзд на автобусі. Я майже не знав мови: лише «привіт» і «до побачення». З цифрами теж плутався. Він сказав, що виїзд о 16:15, а я почув «п’ятдесят» замість «п’ятнадцять». Сиджу спокійно в кімнаті, аж тут знову приходить масажист, каже, що всі на мене чекають. Я – в паніці, швидко одягаюся, беру речі, біжу до автобуса. Тренер дубля Володимир Горілий дивиться на мене осудливо. Думаю: «Чудово почався мій перегляд». Усі гравці теж дивляться на мене: «Що це за «дурний» приїхав»? А це був мій перший робочий день. Думав, що буде дуже важко після цього, але все обійшлося.

– Чи не здивувало вас, що організаційними питаннями опікувався масажист?
– Ні, буває, що різні працівники клубу допомагають із побутовими питаннями. Для молодого гравця це було нормально. Я сам мав розуміти цифри та що каже будь-який член команди.

– Якщо хочете додати щось для українських уболівальників – будь ласка.
– Дякую за це інтерв’ю! Завжди згадуватиму Дніпро, хотів би ще раз побувати в цьому місті. Бажаю успіху вам і вашій країні. Литва завжди буде вдячна за ваш (і наш) захист. Ми допомагатимемо до кінця. Стежу за новинами, підписаний на вашого журналіста Дмитра Гордона, слухаю його, щоб знати всі події. Дай Боже, щоб в Україні якнайшвидше настав мир. Слава Україні!

Ігор ЛИСЕНКО